X
Реклама

"І Чорнобиля не треба!" Село на Хмельниччині залишає остання жителька ... Моторошне відео, не віриться, що це Україна!

10 ноября 2021 - Просмотры 14565
Реклама
Олександрівка на Хмельниччині ризикує зникнути з карти області. Невдовзі її залишить остання жителька. Як виглядає село й чому воно занепало?

Непролазні хащі, облуплені хати та порожні вікна - так зустрічає гостей Олександрівка. Невелике село розкинулося неподалік дороги зі Старокостянтинова до Старої Синяви.


Громадський транспорт сюди не їздить - шлях настільки розбитий, що площа ям здається більшою, ніж площа рівної поверхні.

У цьому селі немає ні газу, ні магазину, ні школи. А про Інтернет й говорити нічого. Більшість осель стоять пусткою й власники навряд чи до них повернуться.


Тут жили польські переселенці

У народі це село називають Мазурами. Тут жили нащадки польських переселенців з однойменної території. Вони й досі спілкуються між собою діалектом старовинної польської мови, в якій часто можна почути українські слова та русизми.

Єдина постійна жителька Олександрівки - 76-річна Анеля Міхалець. Усе своє життя вона прожила тут, працювала в колгоспі й на фермі, а зараз порається біля невеликого господарства.


Дехто з місцевих жителів щовесни повертаються до рідної домівки. Тут вони вирощують городину та збирають урожай. А наприкінці осені їдуть до родичів в інші села та міста, бо взимку дорогу замітає снігом.

Минулого року в Олександрівці ще можна було нарахувати до десяти постійних жителів. Цьогоріч пані Анеля залишилась сама.


Від розквіту до занепаду

Село у 1901 році заснували польські переселенці з Мацьковець, що під Проскуровом. Тоді близько 20 сімей придбали землю в місцевої поміщиці Дорожинської. До зими вони збудували в долині хатини.

Нове поселення назвали Олександрівкою на честь імператора Олександра ІІІ. Після Жовтневого перевороту поміщиця роздала селянам частину земель й переїхала у Польщу.


У радянські часи тут з'явилася польськомовна школа, колгосп, клуб та торговельна лавка. У 1960-х село електрифікували, відкрили в ньому магазин, медпункт, дитячі ясла та нову восьмирічну школу. Останню збудували на пагорбі, нижче дороги, що веде на Стару Синяву. У 8-ми класах в ній навчалися 120 учнів. Зараз від школи залишилися тільки обвалені стіни. Немає навіть даху - його давно стягнули мародери.

Колишні мешканці, з якими вдалося поспілкуватися, відмовилися називатися. Однак розповіли, що село почало занепадати після розпаду Радянського Союзу. Коли закрили місцевий колгосп, люди втратили роботу, нової ж не було. Їздити до районного центру - далеко. Відстань від Олександрівки до Старої Синяви - 20 кілометрів, до залізничної станції села Адампіль - 32 кілометри.


У пошуках заробітку місцеві перебиралися до Старокостянтинова, Хмельницького та їх околиць.

Попри це, католицька громада у 1992 році в селі збудувала костел. Будували його власними коштом й власними силами.

На богослужіння щонеділі приїджджав священник зі Старокостянтинова. Коли кількість населення скоротилася, віряни збиралися на молитву у звичайній хаті, щоб не опалювати величезний храм. Влітку 2021 року костел остаточно закрили.


Магазин на колесах

За словами колишніх мешканців, магазин у селі працював до 2005 року. Це був невеликий зелений контейнер, де можна було придбати усе - від хліба до сірників та жуйок. Коли його закрили, продукти у село привозили в невеликому фургончику. Коли й він перестав приїжджати, за товарами ходили у сусідні села або їздили на ярмарок у райцентр.

Кожного четверга в Олександрівку привозили хліб. Тоді мешканці набирали собі буханки на весь тиждень, до наступного приїзду автівки.


На село чекає пустка

У 2001 році Олександрівка святкувала 100-річний ювілей. Уже тоді в ній було всього 123 постійних мешканці. Ще через 20 років залишилася тільки Анеля Міхалець. Але й вона планує покинути село до зими.

Попри очевидний занепад, двічі на рік сюди приїжджають колишні мешканці. Навесні та восени католики традиційно згадують своїх померлих. Люди повертаються в Олександрівку, щоб відвідати могили родичів. Після поминальної Служби вони йдуть подивитися на власні подвір'я. З кожним роком до них дістатися все важче - будинки заросли непролазними хащами, а колись охайні грядки орендарі засіяли кукурудзою. Однак між собою місцеві говорять: “Буде час, коли люди сюди повернуться. От побачите ...”.

Джерело

Привлекающий внимание

Реклама